ПРОЕКТ
 

КОНЦЕПЦІЯ ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
 
Розроблено Робочою групою
(керівник групи – Радник Президента України,

Голова Національної ради з питань духовності і культури при Президентові України,
академік НАН України ЖУЛИНСЬКИЙ М.Г.)
за науково-методичного та організаційного забезпечення
Національного інституту стратегічних досліджень
(заступник керівника групи – директор Інституту, к.т.н,
Заслужений журналіст України РУБАН Ю.Г.)
 

 

 

ВСТУП

Успіх економічного, соціального та культурного розвитку нації у сучасному світі визначається рівнем її людського потенціалу та ефективністю його реалізації. У європейській системі цінностей, цільових орієнтирів та критеріїв суспільного прогресу людський потенціал визнається головною складовою національного багатства та основною рушійною силою соціально-економічного розвитку.
Сучасна Україна, як ніколи раніше, відкрита світові, який дедалі стає складнішим, різноманітним та глобалізованим. Реалії постіндустріальної доби зумовили суттєві зміни в оцінці ролі людини в житті країн, що стали на шлях модернізації. Лідерами сучасного світу спроможні бути лише ті держави, які здійснюють цілісну політику гуманітарного розвитку, адекватну модернізаційним викликам.
Україна започатковує процес змін, поділяючи основні ідеї і принципи Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини та Європейської соціальної хартії, та покладає в основу подальшого розвитку держави і суспільства інтереси людини, її прагнення жити і творити в гармонії з природою.
Гуманітарний розвиток – це така модель суспільного розвитку, що орієнтована на максимальне розкриття потенціалу людини, створення гідних умов для реалізації її інтелектуальних, культурних, творчих можливостей.
Мета Концепції - визначення принципів та пріоритетів, обґрунтування соціально-економічних та соціокультурних засад гуманітарного розвитку України, як необхідної передумови формування гармонійно розвиненої людини, що може повністю реалізувати свій потенціал.
 
Основними принципами гуманітарного розвитку України є:
-         людиноцентризм як система поглядів, яка визначає людину як найвищу цінність, слугує критерієм оцінки розвитку всіх сфер та інститутів життєдіяльності суспільства, визнає невід’ємне право кожної людини на щастя та свободу,  розвиток і прояв своїх здібностей;
-         забезпечення реальності прав і свобод людини і громадянина, в тому числі забезпечення гендерної рівності;
-         встановлення гарантій рівності громадян перед законом;
-         встановлення рівних можливостей для гармонійного розвитку людини, забезпечення справедливості, досягнення матеріального та соціального благополуччя незалежно від статі, віросповідання, етнічної належності, регіону проживання;
-         надання можливостей для підвищення соціального статусу особистості, в тому числі шляхом вдосконалення її освітнього рівня та професійно-кваліфікаційних характеристик;
-         органічне поєднання високих стандартів якості життя з гуманістичним потенціалом української культури як способу формування національної ідентичності людини в процесі соціалізації;
-         якнайповніше використання та розвиток культурних надбань нації у багатогранності зв'язків із національними культурами інших народів, відкритість для міжкультурної взаємодії з метою забезпечення належного місця України в глобальному гуманітарному просторі;
-         взаємодія між державою та громадянським суспільством, бізнесом та владою з метою створення необхідних соціально-економічних умов для підвищення якості життя населення, створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини, захисту її прав і свобод.
Національні пріоритети гуманітарного розвитку України зорієнтовані на формування здорової, освіченої, культурної та конкурентоспроможної нації.
Їх реалізація передбачає:
формування нової якості життя шляхом створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини, впровадження пріоритетів здорового способу життя, гармонізації людського і природного середовища, підтримки сім’ї та сприяння народжуваності;
формування суспільства знань, де знання та можливості їх практичного застосування стануть важливим засобом самореалізації і розвитку особистості та ключовими чинниками прискореного розвитку держави і суспільства;
соціальну активність громадян, формування розвиненого громадянського суспільства;
культурну та політичну консолідацію української нації.
 
Концепція враховує основні ідеї і принципи Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини та Європейської соціальної хартії, узгоджена з діючими державними та відомчими програмами і законодавчими актами в сфері гуманітарного розвитку.

 
І. СТАН ГУМАНІТАРНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ 

Кризові процеси, що відбувалися в економіці України у 90-х рр. ХХ ст., негативно вплинули на відтворення людського потенціалу України, призвели до його значної деформації. Внаслідок цього в Україні відбулось різке погіршення показників людського розвитку. Так, за період з 1990 по 2007 рр. у світовому індексі людського розвитку Україна з 45-го перемістилась на 76-те місце серед 173 країн. За якістю життя Україна посідає 98 місце серед 111 країн.
Україна стоїть на порозі демографічної кризи, відбувається зменшення чисельності населення, що на перспективу створює небезпеку браку робочої сили. Сучасний рівень народжуваності вдвічі нижчий для забезпечення простого відтворення населення. Україна перетнула межу зниження народжуваності, за якою відбувається незворотна руйнація демографічного потенціалу, що призвело до втрати сприятливих перспектив відновлення 50-мільйонної чисельності населення. Відповідно, відбулося погіршення демографічних характеристик населення. За даними Європейського регіонального бюро ВООЗ, за рівнем смертності Україна посідає перше місце в Європі. Середня очікувана тривалість життя в Україні становить близько 66 років. За цим показником Україна відстає від Німеччини на 11 років, Франції – на 12, Швеції – на 13, і навіть від найближчих сусідів – Польщі, Угорщини, Болгарії, Словаччини. Прогнози експертів ООН вказують на те, що населення України і в подальшому матиме тенденцію до скорочення. Відбувається інтенсивне зміщення демографічної структури у напрямі старіння населення. Порушення нормального перебігу процесів природного відтворення призвело до зменшення частки осіб у віці, молодшому за працездатний, зростання - у працездатному віці та старшому за працездатний, що загалом спричинило збільшення демографічного навантаження на населення працездатного віку. Депопуляція, яка охопила всю територію України ще у 1991 р., відбувається надзвичайно високими темпами, доповнюючись міграційними втратами населення продуктивного віку та високого професійно-кваліфікаційного рівня.
Забруднення навколишнього середовища, погіршення умов життя, нераціональне харчування, поширення шкідливих звичок, наростання стресових чинників, різке скорочення фінансування охорони здоров'я, а, отже, й зниження якості медичного обслуговування, негативно позначилися на здоров’ї громадян України, як наслідок - значно збільшилася загальна захворюваність населення. Якщо за період між переписами 1979 і 1989 років поширеність захворювань у розрахунку на 100 тис. населення зросла на 16,3%, то за період між переписами 1989 і 2001 років - на 38,7%. У 2006 р. в Україні в середньому на кожні 100 осіб припадало 175 зареєстрованих хвороб. Погіршання стану здоров’я населення призводить до зниження якісних і кількісних характеристик людського потенціалу України, обумовлює зростання потреб у медичній та соціальній допомозі, спричинює зниження добробуту людей.
Економічна криза 90-х рр., що призвела до закриття підприємств, затримки з виплатою заробітної плати, її значного зниження, спричинила суттєві структурні диспропорції у використанні трудового потенціалу та значне зростання диференціації доходів населення. Регіональна диференціація рівня людського розвитку призводить до соціальної нерівності та посилення міграційних процесів. Незважаючи на тривалий період відновлення економічного зростання, праця в Україні досі не стала повсюдно засобом гарантування гідного рівня життя громадян. Хоча останнім часом відбулися позитивні зрушення у зростанні як номінальної, так і реальної заробітної плати, вона все ж таки залишається на безпрецедентно низькому рівні. Чисельність громадян, які одержують заробітну плату, меншу за прожитковий мінімум, складає 25,5 % працевлаштованих, відтак понад 3 млн. працівників в Україні своєю працею не можуть забезпечити мінімального рівня споживання.
Загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких - доступ до освіти, працевлаштування, забезпечення житлом. Кожна третя молода людина не задоволена своїм соціальним статусом і лише третина бачить власну соціальну перспективу в Україні. У молодіжному середовищі панує найвищий рівень безробіття (13,9%), найчастіше вимушеного. Відсутність механізмів забезпечення робочими місцями обумовила зростання злочинності в молодіжному середовищі. Зберігається диспропорція між потребами ринку праці і кількістю спеціалістів, які готуються навчальними закладами. За даними Державної служби зайнятості у 2007 році лише 32 % випускників ВНЗ отримали роботу. Низькими є якість життя і соціальна активність сільської молоді, яка є неконкурентоспроможною на освітньому ринку та ринку праці.
Реформи, що проводятся в Україні не є гендерно нейтральними. Наслідком змін, що відбуваються в Україні, є відтворення гендерної нерівності. Наразі жінки мають обмежений доступ до розподілу національних ресурсів,  відбувається  гендерна сегрегація працюючих жінок. Жінки становлять значну частину зайнятих у маргінальній економічній діяльності. Жінки переміщуються з високооплачуваних галузей в галузі з більш низькою оплатою праці, заробітна плата жінок складає 75% від заробітної плати чоловіків. На вищих посадах в системі влади та державного управління, де приймаються політичні рішення, переважають чоловіки. 
Попри те, що у ХХІ століття Україна увійшла в числі найбільш «освічених» країн світу, високі кількісні показники освітньої сфери не знаходять належного прояву у рівнях розвитку економіки та життя населення. Відбувається зниження доступності освіти (особливо дошкільної та вищої), у тому числі для дітей з обмеженими можливостями, дітей-сиріт і дітей із малозабезпечених сімей, які часто не охоплені освітою; поглиблюється розрив у рівні освіти між жителями міст і сіл, випускниками повних і малокомплектних шкіл. Погіршується якість загальнодоступних освітніх послуг; порушується принцип єдності навчання та виховання, взаємодії між освітньою системою і виробництвом, зокрема відбувається надмірне скорочення спеціальностей природничого і технічного напрямів, без яких неможливий перехід до сталого розвитку суспільства та інноваційної моделі економічної системи. Динаміка освітньої сфери слабко пов’язана з процесами структурних змін економіки країни. Триває значне відставання розвитку середньої та вищої освіти та професійного навчання від потреб сучасного ринку праці, високих вимог конкурентного середовища на ньому. Відтак зберігається розрив між рівнем отриманої освіти та рівнем доходу, що дестимулює молодь в отриманні дійсно якісної, необхідної для суспільства освіти.
За оцінками Світового банку Індекс економіки знань, який розраховується з показників розвитку інноваційної системи, освіти і людських ресурсів, інформаційно-комунікаційних технологій та економічного режиму і державного управління, для України становить 5,55. Для провідних країн світу він перевищує 8,21 (Швеція, Сполучені Штати Америки, Фінляндія, Ірландія, Великобританія, Канада, Франція, Німеччина, Японія та Нідерланди). Жоден зі 166 українських університетів у 2007 році не потрапив до п’ятисот кращих у світовому рейтингу, який складається Інститутом вищої освіти Шанхайського університету Хіа Тон і визнається світовим співтовариством. Кількість науково-технічних статей, надрукованих українськими вченими в провідних світових наукових журналах у 2006 р. становила 4 044 (проти 96 449 – вченими Великобританії, 23 033 – вченими Росії, 14 240 – вченими Ізраїлю). Частка України на світовому ринку наукомісткої продукції є меншою 0,1%, питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт складає біля 1% ВВП України, інноваційна активність промислових підприємств залишається надзвичайно низькою, оновлення основних засобів не перевищує 5 % на рік, матеріально-технічна база наукових організацій швидко старішає. На фоні збільшення кількості осіб із науковими ступенями погіршується якість їх підготовки, посилюється відтік кадрів в інші сфери діяльності, міграція найбільш кваліфікованої та професійно придатної до творчого пошуку частини наукової еліти, зростає середній вік дослідників. Як наслідок, за даними глобального індексу конкурентоспроможності у 2007 р. серед 131 країни Україна, займаючи за рівнем вищої освіти та фахової підготовки 53 місце, за технологічним розвитком посіла 93, а за інноваціями – 65 місце.
Зберігається відставання у сфері інформаційно-комунікаційних технологій. Основними проблемами сфери є стихійність процесів впровадження телекомунікаційних мереж та комп’ютеризації, низька керованість ними з боку держави, неврегульованість підготовки та працевлаштування ІТ-спеціалістів.
Україна не належить до числа інформаційно незалежних держав. Неефективність системи державного регулювання національного медіа-простору, нерозвиненість національної системи збору та поширення інформації, розвитку культурних індустрій, вразливість інформаційного простору щодо зовнішніх впливів, слабка орієнтованість на задоволення суспільних потреб, низький рівень присутності у глобальному медіа-просторі, висока інформаційна і технологічна залежність від іноземних держав та медіа-структур створює низку реальних загроз національній безпеці України. Ненормована та безконтрольна присутність в українському інформаційному просторі закордонних, передусім російських, ЗМІ утворила потужний канал впливу на свідомість українських громадян.
Нинішній стан культурного простору продовжує продукувати в громадян України істотні відмінності у світоглядних, ціннісних орієнтаціях, поглядах на минуле і майбутнє країни, на шляхи її подальшого розвитку. Присутність у національному культурно-символічному просторі рудиментів імперсько-радянської тоталітарної доби продовжує дезорієнтувати національну свідомість українців. Відбувся занепад важливих масових культурних практик, таких, як читання книжок і періодики, відвідування театрів, кінотеатрів, музеїв тощо. Нові форми культурних практик та організації дозвілля через свою високу вартість стали сферою споживання здебільшого заможних верств населення. Спостерігається зростання відмінностей у культурних практиках населення залежно від місця проживання. За статистичними даними мешканці міст сьогодні витрачають на відвідування культурних закладів та відпочинок у 3,5 разу більше коштів, аніж селяни. Зберігається розрив у можливостях доступу до каналів телебачення, друкованих ЗМІ, Інтернету мешканців великих міст та сільської місцевості. Близько 70 % історичних пам’яток перебувають у незадовільному технічному стані, 10 %  – у аварійному. Через брак експозиційних площ лише мала частка музейних фондів доступні для відвідувачів. Майже знищено інфраструктурну базу аматорства, у незадовільному стані перебуває мережа будинків культури та технічної творчості. Триває скорочення чисельності учнів у школах естетичного виховання, незадовільним є стан матеріальної бази цих шкіл. Відбувається відплив за кордон талановитої мистецької молоді. Низька конкурентоспроможність та затребуваність національних культурних індустрій зумовлює домінування у мовно-культурному просторі України зарубіжної культурної продукції. Ситуація ускладнюється слабким захистом авторських та суміжних прав, наявністю великого за обсягом «піратського» ринку культурної продукції. З кількох сотень фільмів, що демонструвалися в українському кінопрокаті у 2007 році, лише 3 % – українські, решта – американські та російські, з невеликою часткою європейського кіно. Записи українських виконавців складають 15–20 % музичного ринку та радіо ефіру. Українська культура повільними темпами інтегрується в європейський та світовий культурний простір. Сучасне національне мистецтво, література, культурні індустрії далі демонструють певну ізольованість від європейських тенденцій і практик.
Проблеми переходу до ринкової економіки мали наслідком те, що за браком фінансових, виробничих та матеріальних ресурсів держава виявилася неспроможною гарантувати своїм громадянам низку взятих на себе обов’язків. Так, конституційно проголошені права на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), безпечне для життя і здоров’я довкілля відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50), безплатну вищу освіту (ст. 53) та ін., залишаються здебільшого декларативними. Система судочинства із звинувачувальним ухилом не забезпечує конституційне право людини на справедливий суд. Це сприяє поширенню правового нігілізму в суспільстві та сумнівів громадян у спроможності держави забезпечити їх конституційні права. Станом на кінець 2007 року Україна посідає третє місце за кількістю звернень своїх громадян до Європейського суду з прав людини.
Громадяни України у своїй переважній більшості незадоволені своїм соціально-економічним становищем і розвитком країни в цілому. Переконані у тому, що в Україні не існує справедливого судочинства, - 90%; не існує права на гідний людини рівень життя, - 71%; незадоволених тим, як в Україні функціонує демократія, – 61%; оцінюють загальну ситуацію, в якій протікає їхнє життя, як «погана» або «дуже погана» – 50% громадян.
Отже, зазначені показники дозволяють зробити висновок про те, що в Україні існує певний розрив між декларованими державою цінностями-цілями та реально існуючими практиками. Такий стан справ не сприяє гуманітарному розвитку України, суспільній консолідації, оскільки суперечить традиційним цінностям суспільства – соціальній справедливості та солідарності.
 

ІІ. ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ЯКОСТІ ЖИТТЯ

 
Провідним напрямом гуманітарного розвитку України є цілеспрямоване формування нової якості життя громадян. Ця нова якість полягає у створенні умов для належної реалізації можливостей та здібностей кожного члена суспільства шляхом забезпечення можливостей для продуктивної зайнятості та отримання доходу, який відповідає значимості цієї праці для суспільства та спроможний гарантувати йому гідний рівень життя та задоволення фізичних та духовних потреб.
Основним механізмом забезпечення довгострокової самодостатності та конкурентоспроможності України у глобалізованому світі має стати формування нової якості життя людини на основі якісного розвитку людського потенціалу нації, що зумовлює необхідність збільшення інвестування в людський капітал, розвиток соціальної інфраструктури та підвищення якості життя найбільш чисельних (а не лише найбідніших) прошарків населення як підґрунтя для формування середнього класу – основи стабільності суспільства. Практична реалізація такого принципу перетворює соціальну політику на один з провідних чинників гуманітарного розвитку, робить її дієвою складовою стратегії досягнення національної солідарності
Підвищення якості життя має досягатися комплексом економічних, соціальних та соціокультурних заходів.
Основні напрямки державної політики щодо формування нової якості життя передбачають:
-            розвиток системи охорони здоров’я та впровадження пріоритетів здорового способу життя;
-            гармонізацію людського і природного середовища;
-            заохочення народжуваності, підтримку та розвиток сім’ї;
-            розвиток доступної та безперервної освіти;
-            створення умов для гідної результативної праці;
-            підвищення добробуту населення через впровадження високих соціальних стандартів життя;
-            забезпечення надання належних послуг соціальної сфери на основі її якісного удосконалення.
 
1. Розвиток системи охорони здоров’я та впровадження пріоритетів здорового способу життя
Забезпечення збереження та зміцнення здоров’я населення, продовження періоду активного довголіття, тривалості життя людей, орієнтації на здоров’я як соціальну цінність, яка забезпечує громадянину конкурентоспроможність на ринку праці, професійне довголіття, пов’язаний з цим добробут - одна з визначальних складових гуманітарної політики держави, підґрунтя поліпшення якості життя, зміцнення людського потенціалу, збереження генофонду українського народу.
Основними завданнями у цій сфері є:
-            розробка та втілення збалансованої ефективної медико-економічної моделі охорони здоров’я, яка поєднуватиме активне запровадження страхової медицини та формування ринку медичних послуг із збереженням гарантій надання кваліфікованої безоплатної невідкладної медичної допомоги;
-            суттєве розширення програм в галузі охорони здоров’я, які фінансуються з державного та місцевих бюджетів, орієнтація їх на інвестиції в удосконалення системи охорони здоров’я;
-            забезпечення ефективного контролю якості надання медичної допомоги як у державному, так і в приватному секторах надання медичних послуг;
-            орієнтація діяльності закладів охорони здоров’я на пріоритетний розвиток профілактики та раннього попередження захворювань;
-            створення сприятливого для здоров’я довкілля: безпеки праці, споживання, життєдіяльності, відпочинку тощо;
-            поширення та пропагування навичок здорового способу життя, включаючи правильне харчування, фізичну активність, відсутність шкідливих звичок, оптимістичний світогляд, раціональні стереотипи поведінки населення в різних життєвих ситуаціях, забезпечення усвідомлення відповідальності громади та конкретної людини за збереження і поліпшення свого здоров’я і здоров’я членів сім’ї;
-            пріоритетний розвиток курортно-рекреаційної та спортивно-профілактичної сфер з метою задоволення потреб населення країни у повноцінному відпочинку, оздоровленні, профілактиці захворювань, відновленні фізичних і духовних сил людини, зменшення соціально-економічної нерівності щодо доступу до зазначених ресурсів.
2. Гармонізація людського і природного середовища
Гармонізація людського і природного середовища є запорукою сталого розвитку держави, який узагальнює в собі процес збереження і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі. Провідною характеристикою якості взаємовідносин людського суспільства і довкілля в конкретних соціально-економічних умовах є стан здоров’я населення в цілому та кожної людини зокрема.
Основними завданнями у напрямі гармонізації людського і природного середовища є:
-         досягнення безпечного для здоров’я людини стану навколишнього природного середовища;
-         підвищення громадської свідомості з питань охорони та збереження навколишнього природного середовища;
-         підвищення якості повітря та запобігання змінам клімату;
-         підвищення якості поверхневих і підземних вод;
-         забезпечення екологічної безпеки, зменшення навантаження на навколишнє природне середовище, зумовленого економічним зростанням;
-         удосконалення регіональної екологічної політики, зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне середовище;
-         припинення втрат біо- та ландшафтного різноманіття, розвиток заповідної справи.
3. Заохочення народжуваності, підтримка та розвиток сім’ї
Підвищення народжуваності має принципово важливе значення для якісного оновлення суспільства, надання гуманітарному розвитку орієнтації на довгострокову перспективу формування сучасної конкурентоспроможної української нації. Створення повноцінних умов для розвитку дітей в умовах гармонійної сім’ї є оптимальним шляхом забезпечення стабільності та наступності культурно-етичного середовища.
Основними завданнями у цій сфері є:
-            поліпшення репродуктивного здоров'я населення на основі пропаганди здорового способу життя, впровадження відповідних програм ранньої діагностики та якісного лікування порушень репродуктивного здоров’я населення;
-            поліпшення якості та рівня медичного забезпечення материнства і дитинства, поліпшення матеріально-технічної бази акушерських та педіатричних закладів; забезпечення їх необхідними медикаментами; розширення спектру медичних послуг, які надаються сім’ям, що проживають у сільській місцевості;
-            підтримка добробуту сімей з дітьми: забезпечення своєчасного надання одноразової матеріальної допомоги при народженні дитини, щомісячної додаткової допомоги одиноким матерям і малозабезпеченим багатодітним сім'ям;
-            поліпшення житлово-побутових умов сімей, зокрема надання цільових довгострокових кредитів на купівлю або будівництво житла для молодих сімей; підвищення ефективності механізму пільгового кредитування цих сімей залежно від чисельності дітей в сім’ї; розробка сучасних нормативів та умов надання соціального житла, вдосконалення системи адресної допомоги в оплаті цього житла для малозабезпечених сімей з дітьми;
-            формування системи суспільних та особистих цінностей, орієнтованих на сім’ю з двома й більше дітьми;
-            надання пріоритетної підтримки сім'ям з дітьми з метою забезпечення молодому поколінню рівного доступу до освіти, медичного обслуговування, професійної підготовки, що дозволить сформувати людський потенціал, який відповідатиме потребам трансформованої економіки країни.
4. Створення дієвої системи доступної неперервної освіти як базису соціальної і професійної мобільності населення
В умовах трансформації економіки і з підвищенням ролі новітніх технологій у виробництві освіта є необхідною умовою та основним засобом перетворення людського потенціалу в якісний людський капітал. Освіта, що відповідає потребам суспільства та ринку праці, відіграє потужну роль у гуманітарному розвитку, оскільки дозволяє сформувати у кожної людини здатність швидко адаптуватися до сучасних соціально-економічних реалій та забезпечувати собі належну якість життя.
Основними завданнями у цій сфері є:
-            розширення практики формування державного замовлення на підготовку фахівців вищими та спеціальними учбовими закладами для представників соціально вразливих верств населення;
-            забезпечення рівного доступу до якісної безкоштовної освіти представників різних соціальних верств населення, регіонів тощо;
-            заохочення здійснення громадянами витрат на отримання освіти для себе та членів сім’ї шляхом створення відповідних кредитних, страхових програм, системи податкового кредиту;
-         застосовування децентралізованого підходу до професійного навчання з метою врахування потреб регіональної економіки та задоволення освітніх потреб місцевого населення;
-         запровадження гуманістичного характеру освіти на основі вільного розвитку особистості, вихованні соціальної активності та патріотизму;
-            здійснення якісних змін в системі підвищення кваліфікації та підготовки кадрів, забезпечення їх відповідності тенденціям розвитку ринку праці та потребам людини удосконалювати свій освітній та кваліфікаційний рівень протягом всього життя.
5. Створення умов для гідної результативної праці
Створення умов для гідної результативної праці є провідним важелем забезпечення практичної реалізації людського потенціалу нації. Реалізація права людини на працю відіграє визначальну роль у процесі її соціалізації, створює мотивацію для самовдосконалення та розвитку творчого потенціалу нації.  Оптимізація структури зайнятості, трансформація системи оплати праці та удосконалення регулювання ринку праці не лише дозволять досягти суттєвого підвищення рівня життя широких верств населення, але й сприятимуть наближенню соціальної структури до європейських зразків: подоланню масштабної бідності, створенню чисельного середнього класу, зменшенню рівня соціального розшарування.
Основними завданнями державної політики на ринку праці є:  
-            забезпечення формування єдиної національної ціни праці, здатної забезпечити нормальне відтворення сучасного висококваліфікованого працівника, приведення  диференціації оплати праці у відповідність з її кількістю і якістю;
-            впровадження гнучких форм зайнятості з метою вирішення проблем безробіття та пошуку шляхів оптимізації використання робочої сили;
-            впровадження новітніх соціально-правових механізмів регулювання поведінки особи в сфері трудових відносин, через розвиток колективно- та індивідуально-договірного врегулювання питань у сфері праці та соціального захисту;
-            підвищення мобільності робочої сили шляхом поширення інформації про становище на регіональних ринках праці, стимулювання попиту на робочу силу, розробка економічних механізмів заохочення роботодавців до створення нових робочих місць, насамперед – у регіонах з надлишковими трудовими ресурсами, розвитку вахтових методів тимчасового працевлаштування, демократизації ринку житла тощо;
-            мінімізація негативних наслідків зовнішньої трудової міграції, здійснення заходів щодо заохочення повернення трудових мігрантів на Батьківщину та забезпечення їхньої адаптації, в тому числі шляхом стимулювання підприємництва і самозайнятості;
-            реалізація принципів соціального партнерства на ринку праці, забезпечення прозорості трудових відносин, відкритості ринку праці для справедливої конкуренції, поступове витіснення його тіньових сегментів;
-            розвиток інструментарію заохочення населення України до самозайнятості та здійснення підприємницької діяльності.
6. Підвищення добробуту населення через впровадження високих соціальних стандартів життя
Забезпечення громадянам належного рівня доходів є концентрованим виразом спроможності суспільства захищати право людини на гідне життя. Вирішення завдань підвищення життєвого рівня населення, подолання бідності, зменшення майнового та соціального розшарування створюють підґрунтя для ефективного збереження і відтворення трудового потенціалу, розвитку охорони здоров’я, освіти, культури, інших галузей соціальної інфраструктури.
Основними завданнями у цій сфері є:
-       послідовне підвищення мінімального розміру оплати праці та наближення його до рівня прожиткового мінімуму;
-       забезпечення зростання реальної заробітної плати як основного джерела грошових надходжень населення та важливого стимулу до трудової активності відповідно до зростання ВВП, наближення рівня заробітної плати до реальної вартості робочої сили на ринку праці, поступового доведення частки оплати праці в структурі ВВП до рівня, характерного для країн-членів ЄС;
-       цілеспрямоване формування прошарку населення з середнім рівнем доходів як основи утворення середнього класу в Україні;
-       практична реалізація пенсійної реформи з поступовим переходом до обов’язкової накопичувальної системи пенсійного страхування та впровадженням паралельної системи добровільного пенсійного страхування;
-       запобігання подальшій соціальній поляризації, подолання бідності, створення ефективної системи захисту населення від соціальних ризиків.
7. Забезпечення надання належних послуг соціальної сфери на основі її якісного удосконалення
Реалізація стратегічного курсу на досягнення в Україні європейських стандартів життя має ґрунтуватися насамперед на радикальному підвищенні якості та ефективності надання послуг соціальної сфери. Лише в разі вжиття дієвих заходів у цьому напрямку видається можливим органічне поєднання завдань стимулювання економічного зростання та послідовного ефективного гуманітарного розвитку.
Основними завданнями удосконалення соціальної сфери є:
-            встановлення комплексу обов’язкових для дотримання при розробці програм соціально-економічного розвитку державних соціальних стандартів і нормативів, забезпечення їх наукової обґрунтованості, диференційованого за соціально-демографічними ознаками підходу, прозорості та громадського контролю при їхньому визначенні та застосуванні;
-            приведення у відповідність до міжнародних норм і стандартів національних соціальних стандартів, зокрема, тих, які стосуються питань оплати праці, підвищення пенсійного забезпечення, загальнообов'язкового державного соціального страхування, надання соціальної допомоги тощо;
-            реформування системи надання соціальних пільг, із забезпеченням їх адресного характеру та поетапним переходом до надання пільг у готівковій формі за добровільним вибором громадян, які мають відповідне право;
-            пріоритетне спрямування державних соціальних видатків на: збереження системоутворюючих елементів комплексу соціальної сфери, забезпечення мінімальних гарантій конституційних прав громадян, збереження потенціалу для розвитку соціальної сфери в майбутньому;
-            радикальне підвищення якості та ефективності надання послуг соціальної сфери шляхом диверсифікації постачальників послуг соціальної сфери та удосконалення механізмів розміщення і реалізації замовлень на надання послуг при збереженні за державою функцій забезпечення мінімальних соціальних стандартів;
-            впровадження засобів заохочення участі суб’єктів господарювання у вирішенні завдань соціального розвитку на місцевому або загальнодержавному рівні, активне пропагування цінностей та стандартів соціально відповідального бізнесу.

ІІІ. ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ 

Формування суспільства знань як нової суспільно-економічної формації у XXI сторіччі зумовлене особливою роллю знання у сучасному цивілізаційному розвитку. Конкурентні переваги країн усе менше визначаються багатством природних ресурсів чи дешевою робочою силою і все більше – технічними інноваціями та конкурентним застосуванням знань, що посідають перше місце серед факторів суспільного розвитку, сприяють досягненню взаємодоповнюючих цілей забезпечення стійкого економічного зростання, підвищення суспільного добробуту, стимулювання соціальної злагоди, розвитку людини.
Суспільство знань визначає тип економіки, в якій знання відіграють вирішальну роль, а їх виробництво стає джерелом розвитку.
Інтенсивний постіндустріальний розвиток українського суспільства і національної економіки як суспільства знань потребує створення необхідних інституційних передумов й актуалізації ресурсів для модернізації науково-технічної, інноваційної систем та розвитку інтелектуального потенціалу.
Основні напрямки державної політики щодо формування суспільства знань передбачають:
-         створення інформаційного (мережевого) суспільства на базі інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ);
-         стимулювання використання результатів наукових досліджень і розробок для інноваційного розвитку економіки;
-         розвиток інтелектуального потенціалу нації шляхом забезпечення конкурентоспроможності освіти, модернізації культурної політики та сприяння соціальній та громадянській активності людини.
1. Створення інформаційного (мережевого) суспільства на базі інформаційно-комунікаційних технологій
Географічні перешкоди та державні кордони більше не є суттєвою завадою для практично миттєвого поширення інформації у планетарному масштабі. Однією з фундаментальних особливостей сучасного глобального розвитку є бурхливий розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), формування планетарного інформаційного суспільства, потужне розгортання процесів медіа-глобалізації. Одним із ключових викликів глобалізації та критерієм високорозвинутості країни виступає її паритетна участь у світовому інформаційному обміні та світовому поділі праці у сфері ІКТ.
Основними завданнями у цій сфері є:
-         подальша технологічна модернізація із орієнтацією на участь у міжнародному поділі праці у сфері ІКТ;
-         створення потужної й конкурентоспроможної національної системи інформаційного виробництва, здатної забезпечити всебічний розвиток людини та консолідувати суспільство на ґрунті спільних цінностей та національних завдань.
Подолання відставання у впровадженні ІКТ, комп’ютеризації та поширення Інтернет потребує реалізації наступних завдань:
-         систематизоване поширення телекомунікаційних мереж й подальша комп'ютеризація; випереджаюче – протягом 3-5 років – подолання комп'ютерної неграмотності населення; розвиток українського сектору Інтернет, включаючи нормативно-правове забезпечення діяльності вітчизняних Інтернет-ЗМІ;. інтенсифікація впровадження Інтернет-сервісів у різні сфери суспільного та економічного життя;
-         упровадження цифрового мовлення в середньостроковій перспективі (до 2015 року), досягнення стовідсоткового частотного покриття території України діючими каналами мовлення та мережами мовлення, подальший і регульований державою розвиток багатоканальних телекомунікаційних мереж, технологічна модернізація державних та комунальних ТРО.
2. Стимулювання використання результатів наукових досліджень і розробок для інноваційного розвитку економіки
Інноваційний розвиток, обраний Україною в якості стратегічного пріоритету, має спиратися як на головну конкурентну перевагу - на реалізацію людського потенціалу, тобто якнайефективніше застосування праці, знань, вмінь, інтелектуального капіталу для забезпечення конкурентоспроможності економіки країни.
Пріоритетними завданнями інноваційної політики держави є:
1). Реструктуризація системи стратегічних пріоритетів інноваційного розвитку, яка передбачає:
-          скорочення кількості пріоритетних напрямів інноваційного розвитку, збереження тих, в яких Україна має суттєвий науковий здобуток і перспективи розвитку (освоєння новітніх, у тому числі відновлюваних, джерел енергії, високотехнологічних галузей промисловості, машинобудування, матеріалознавство, створення індустрії наноматеріалів, біотехнології, технологічний розвиток агропромислового комплексу, хіміко-фармацевтичні технології; впровадження новітніх технологій та обладнання у сфері медичного обслуговування; інформаційні технології та системи зв’язку);
-          впровадження спеціальних програм, які стимулюють інноваційне підприємництво визначених пріоритетних напрямків, для чого доцільно використати практику країн Євросоюзу (зокрема, підтримку пріоритетних напрямів досліджень в 7-й Рамковій програмі);
     врегулювання діяльності складових національної інноваційної системи: бізнес-інкубаторів, технопарків, технополісів, венчурних фондів, “бізнес-ангелів” тощо, механізмів взаємодії їх між собою та з іншими суб’єктами інноваційної діяльності;
     становлення вертикально інтегрованих науково-виробничих структур з повним технологічним циклом від інноваційної розробки до виробництва, реалізації та технічної підтримки експлуатації нових продуктів на підґрунті економічної інтеграції галузевих НДІ та компаній-споживачів наукового продукту.
2). Розробка та запровадження заходів фінансової підтримки інноваційних проектів, в тому числі:
-          вдосконалення механізмів державного програмно-цільового фінансування інноваційних проектів;
-          запровадження інструментів здешевлення кредитів і заохочення комерційних банків до активнішого кредитування інноваційних проектів;
-          впровадження адекватних критеріїв відбору інвестиційних та інноваційних проектів для державної підтримки, в тому числі – шляхом внесення змін до Закону України «Про інноваційну діяльність»;
-          відновлення системи податкових пільг на підтримку інноваційної діяльності, зокрема: передбачених Законом України «Про інноваційну діяльність», запровадження прискореної амортизації обладнання, придбаного в рамках інноваційних проектів, звільнення від імпортного мита обладнання, ввезеного в Україну в рамках реалізації таких проектів тощо.
3). Формування належного захисту інтелектуальної власності, що має передбачати:
-          вдосконалення законодавчої бази, що регламентує охорону інтелектуальної власності;
-          спрощення процедури отримання патентів;
-          створення загальної інформаційної електронної мережі, яка б містила інформацію стосовно існуючих науково-технічних розробок та можливостей впровадження розробок у виробництво;
-          розвиток національної системи трансферу технологій та забезпечення належного її інформаційного супроводження.
4). Заохочення створення партнерств, альянсів та інших організаційних структур, що поєднують науку, вищу освіту, розробки, виробництво і дають можливість реалізації великомасштабних міжгалузевих мегапроектів по створенню і освоєнню виробництва високотехнологічної продукції.
5). Формування сучасної інноваційної культури, трансформацію суспільних цінностей в напрямку визнання пріоритетів творчої праці, самовдосконалення і самонавчання, соціально відповідального підприємництва, законослухняності та правової компетентності.
3. Розвиток інтелектуального потенціалу нації
Інтелектуальний потенціал країни є базовим структурно-утворюючим елементом формування суспільства знань та головним ресурсом динамічного зростання економіки і науково-технічного прогресу країни.
Розвиток інтелектуального потенціалу передбачає створення умов для отримання конкурентоспроможної освіти та модернізацію культурної політики.
Україна чітко визначила намір входження в освітній та науковий простір Європи. Зобов'язання і відповідальність, які взяла на себе Україна, приєднавшись до Болонського процесу, вимагають упровадження принципів Болонської декларації, визначальними з яких є: якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб'єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та після-вузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності системи освіти.
Основними завданнями у цій сфері є:
-         формування європейських стандартів якості освіти, розвиток системи зовнішнього незалежного оцінювання і моніторингу якості освіти як потужного чинника рівного доступу до освіти, підвищення її якості;
-         остаточний повсюдний перехід на два цикли навчання – бакалаврський і магістерський;
-         запровадження європейської системи трансферу кредитів (за зразком ECTS) як ефективного засобу забезпечення широкомасштабної мобільності студентів та викладачів;
-         запровадження європейської системи наукових ступенів, що відповідає історичній освітній традиції українських університетів;
-           створення спеціальних посередницьких організацій і агентств з контролю за якістю й ефективністю діяльності ВНЗ;
-           диверсифікація джерел фінансування освіти, залучення бізнесу до фінансування наукової та освітньої діяльності;
-           інтеграція стратегій розвитку освіти і науки, посилення наукової складової в діяльності університетів;
-           розширення реальної автономії вищих навчальних закладів;
-           надання всебічної державної підтримки міжнародного освітнього та науково-технічного обміну.
 
Створення сприятливих умов щодо розвитку інтелектуального капіталу потребує:
-          дотримання встановлених законом норм фінансування освіти і науки як фундаменту забезпечення конкурентоспроможності країни у задекларованому розмірі 1,7 % ВВП та наближення норм фінансування до європейських стандартів – 2-3% ВВП ;
-          децентралізації та посилення гнучкості професійного навчання;
-          реалізації концепції професійної освіти “протягом життя”;
-         вдосконалення трудового законодавства відповідно до двоступеневості вищої освіти;
-         забезпечення відповідності рівня доходу рівню професійної кваліфікації;
-         інвестування у розвиток культури.
Ключовою ознакою постіндустріальної доби постає нове розуміння культури як феномену, що потужно впливає на розвиток нових технологій, на кваліфікацію працівників, на ефективність менеджменту, соціальні та політичні практики членів суспільства, мотивацію економічної діяльності людини, національну ідентифікацію людини і громадянина тощо. Розвинена, динамічна та доступна культура є живильним середовищем, в якому формується і реалізується креативний (творчий) потенціал людини - головної рушійної сили науково-технологічного та суспільного прогресу.
Спираючись на національні еліти, Українська держава покликана осучаснити національну модель культурної політики, а саме:
1) українська національна культура має стати модерною й конкурентоспроможною, утвердитися не лише у межах фольклорно-поетичного простору, а й поза колом традиційних жанрів та стилів, засвоїти новітні сфери творчості та культурних практик. Українці мають зберегти своє неповторне культурне обличчя, засвідчити оригінальний, пізнаваний образ української культури у свідомості світового співтовариства;
2) об’єднавчий потенціал української культури має стати потужним чинником національної ідентичності та єдності. У суспільній свідомості має утвердитися сприйняття української культури як сукупності культур всіх національних меншин та етнічних груп, інтегрованих у єдиний культурний організм.
Основними завданнями у цій сфері є:
-         збереження та розвиток культурного різноманіття мовно-етно-релігійних складових сучасного українського суспільства як потужного ресурсу гуманітарного розвитку, культурного збагачення нації;
-         визнання пріоритетності розвитку, підтримки та поширення сфери функціонування культури титульного етносу - інтегруючого чинника національної ідентичності, основи сталого розвитку Української держави-нації;
-         підтримка всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України з одночасними гарантіями вільного розвитку російської та інших мов національних меншин, особливо тих, які опинилися під загрозою зникнення;
-         забезпечення динамічного розвитку національних культурних, креативних індустрій як важливої складової розвитку творчого потенціалу людини та потужного потенціалу економічного розвитку країни, створення повноцінного ринку якісних та доступних